Система права конфедерации

Автор: | 13.01.2019

Система права конфедерации

Конфедерация — фоpма госyдаpственного yстpойства, пpи котоpой госyдаpства, обpазyющие конфедеpацию, полностью сохpаняют свою независимость, имеют собственные оpганы госyдаpственной власти и yпpавления. Вместе с тем они создают специальные объединенные оpганы для кооpдинации действий в опpеделенных целях (военные, внешнеполитические).

Конфедерация выступает как фоpма союза госyдаpств, сохpаняющих сyвеpенитет в полном объеме. Такое государственное устройство в настоящее вpемя нигде не сyществyет, хотя и делаются попытки создания конфедераций, например, между Россией и Белоруссией, а также в Западной Европе. В Европейском Союзе уже существует в безналичном обращении единая валюта, границы внутри Союза несколько лет открыты, отсутствует таможенный и визовой контроль. Но всё же о создании конфедерации говорить рано, хотя Европа к ней все же приближается. Hа pазных этапах истоpии обpазовывались конфедеpации, но после своего непpодолжительного сyществования они pаспадались, либо обpетали федеpативнyю фоpмy госyдаpственного yстpойства. По сyти, совмещая в себе чеpты как междyнаpодно-пpавовой, так и госyдаpственной оpганизации, она под воздействием ряда пpичин теpяет pавновесие, необходимое для ее сохpанения.

Вот пример швейцарской конфедерации, которая образована на основе союзного договора, по которому кантоны Швейцарии сохраняли свою независимость, а также все права, не делегированные союзу. Кантоны имели свою монету, гражданство, заключали торговые договоры с иностранными государствами, определяли формы внутреннего управления. Жители одного кантона не имели права селиться в другом кантоне, если между властями кантонов не было соглашений по этому поводу. Союзной власти было предоставлено решение в основном политических и военных вопросов. Парламент Швейцарии — Сейм конструировался не как орган представительства, а как собрание уполномоченных от кантональных правительств. Делегаты Сейма подчинялись только данным им инструкциям и принимали лишь предварительные решения. Правительство союза — Исполнительный совет был лишен властных полномочий и самостоятельной финансовой базы. Все эти вопросы решались кантонами. С 1829 г. в условиях углубившегося экономического кризиса в Швейцарии началось движение за формирование нового союза власти. Итогом стало учреждение союзного государства ставшее фактически федеративным.

Вот признаки, характерные для этой формы государственного устройства:

  1. Договорная форма образования конфедерации. Большая часть конфедераций была образованна на основе соответствующих договоров.
  2. Свобода выхода из конфедерации (сецессии). В отличии от федерации, где попытка сецессии рассматривалась как мятеж, выход же из состава конфедерации означает расторжение договорной связи с союзом.
  3. Конфедерация не обладает суверенитетом, суверенитет принадлежит государствам, входящим в нее. То есть никакие решения союзной власти не имеют силы на территории государства, входящего в состав конфедерации, без их согласия.
  4. Предметы ведения конфедерации ограниченны перечнем небольшого и в целом незначительного круга вопросов. Это — вопросы войны и мира, внешней политики, формирование единой армии, общей системы коммуникаций, разрешение споров между субъектами конфедераций.
  5. В конфедерацию образуются не все государственные органы, а только те, которые необходимы для осуществления задач, выделенных по договорным актам.
  6. В представительных органах конфедерации делегаты представляют не территориальные части или население одного государства, а суверенитет государства.
  7. Постоянно действующие государственные органы конфедерации не обладают властными полномочиями. Акты конфедеративной власти не содержат норм прямого действия и адресованы к органам власти субъектов конфедерации.
  8. Субъектам конфедерации принадлежит право нуллификации, то есть отказа в признании, либо отказа в применении актов союзной власти.
  9. Бюджет конфедерации формируется за счет добровольных взносов субъектов конфедерации. Правом непосредственного налогообложения конфедерация не обладает.
  10. Субъекты конфедерации имеют право устанавливать таможенные и иные ограничения, препятствующие передвижению лиц, товаров, услуг и капиталов.
  11. Как правило, в конфедерациях отсутствует единая система денежного обращения.
  12. Воинские формирования комплектуются субъектами конфедерации, причем нередко сохранялось их двойное подчинение государственным органам конфедерации и ее субъектам.
  13. В конфедерации отсутствует союзное гражданство.

В заключение следует также подчеркнуть, что в конфедерациях отсутствуют единая экономическая, политическая и правовая системы. Это, безусловно, является одним из главных её недостатком, поскольку именно из-за их отсутствия конфедерации имеют свойство распадаться. Таким образом, конфедеративная форма государственного устройства может служить основой для образования унитарных или федеративных государств.

Конфедерація, співдружність та інші міждержавні об’єднання

Конфедерація — тимчасовий союз суверенних держав, що об’єдналися на підставі договору одна з одною для досягнення певних цілей і спільного здійснення державної діяльності у певних напрямах (оборона країни, зовнішня торгівля, митна справа та ін.) при збереженні в інших питаннях незалежності (суверенітету).

Основні ознаки конфедерації:

1) договірна форма утворення;

2) збереження суверенітету держав, що входять до її складу;

3) тимчасовий характер утворення — задля досягнення певних цілей;

4) обмеженість предметів відання — питання війни і миру, зовнішньої політики, формування єдиної армії, загальної системи комунікацій, вирішення спорів між суб’єктами конфедерації. Розширити предмети відання можна лише за згодою всіх держав, що її становлять;

5) відсутність загальних для всієї конфедерації єдиної території, державного кордону, конституції і громадянства;

6) відсутність загальних законодавчих, судових органів, системи управління, фінансової системи (фінансова основа — добровільні внески їх суб’єктів), тобто власної конфедеративної правової системи;

7) формування тільки тих загальних органів, котрі необхідні для здійснення завдань, визначених у договірних актах (наприклад, загального конфедеративного органу, що складається з представників суверенних держав);

8) ухвалення рішень загальних конфедеративних органів за принципом консенсусу (одноголосно чи кваліфікованою більшістю голосів) з подальшого ратифікацією таких рішень суб’єктами конфедерації; у разі незгоди з рішенням не настає ніяких санкцій, оскільки кожний суб’єкт конфедерації має право нуліфікації, тобто відмови у визнанні чи в застосуванні актів конфедерації;

9) наявність свободи виходу (права сецесії) зі складу конфедерації в кожного з її суб’єктів.

Конфедерації мають нестійкий, перехідний характер: вони або розпадаються (Австро-Угорщина, Швеція, Норвегія та ін.), або еволюціонують у федерацію (США, 1777-1787; Канада, 1867-1949; Німеччина, 1815-1866; Швейцарія, 1242-1848) та ін. Швейцарія й досі за конституцією (Федеральна конституція Швейцарської конфедерації 2000 р.) зберігає формальний статус конфедерації, хоч формою державного устрою є федерацією.

Більш висока форма інтеграції (об’єднання) держав досягається в міжнародних і міждержавних регіонально-континентальних об’єднаннях — співдружностях і співтовариствах, особливо останніх.

Співдружність — союз суверенних держав, що об’єдналися на підставі міжнародного договору для досягнення певних цілей, спільного здійснення і координації кількох напрямів державної діяльності при збереженні в інших питаннях повної самостійності. Міжнародний договір визначає мету і принципи формування співдружності, повноваження її органів і одночасно зберігає за державами-членами суверенітет і якості суб’єктів міжнародного права (СНД — Співдружність незалежних держав, Британська співдружність націй та ін.). Мета, висунута при створенні співдружності, може бути різною — економічна, культурна діяльність та ін. Вона виражається, окрім міжнародного договору, в статуті, декларації, угоді, інших юридичних актах.

Міждержавне (інтеграційне) об’єднання — союз суверенних держав, що об’єдналися на підставі міждержавного договору для посилення інтеграційних зв’язків між ними та еволюції у бік конфедеративного об’єднання. Міждержавним об’єднанням особливого роду на європейському континенті є Європейський Соня (EU, European Union), заснований в 1993 р.

Рада Європи, створена після Другої світової війни (Статут підписаний і ратифікований у 1949 p.), є також міждержавним об’єднанням, але іншого характеру — європейською міжурядовою організацією. її головні інституційні органи: Парламентська Асамблея, Комітет міністрів та Європейський Суд з прав людини.

Україна прийнята до Ради Європи в 1995 p., прагне з часом увійти до Європейського Союзу.

Теорія держави і права: Підручник

Автор: Скакун О.Ф. | Рік видання: 2001 | Видавець: Харків: Консум | Кількість сторінок: 656

  • Головна
  • Теорія держави і права
  • Теорія держави і права: Підручник
  • § 2. Класифікація форм державного устрою

§ 2. Класифікація форм державного устрою

Форма державного устрою

Унітарна держава
— проста єдина держава, частинами якої є адміністративно-територіальні одиниці, що не мають суверенних прав

Федерація
— складова союзна держава, частинами якої є державні утворення, що мають суверенні права

Основні ознаки унітарної держави (Україна, Болгарія, Польща, Франція, Велика Британія, Італія, Швеція, Норвегія, Фінляндія, Греція, Іспанія, Нідерланди, Португалія, Камбоджа, Лаос, Таїланд, Японія, Китай та ін.):

1) єдина конституція (конституції прийняті в більшості країн світу);

2) єдина система вищих органів державної влади — глава держави, уряд, парламент, юрисдикція яких поширюється на територію усієї країни;

3) єдине громадянство і єдина державна символіка;

4) єдина система законодавства і єдина судова система;

5) адміністративно-територіальні одиниці не можуть мати будь-яку політичну самостійність;

6) в міжнародних відносинах виступає одноособово. Частини, унітарної держави мають різні назви: в Україні —

області, у Польщі — воєводства, в Англії — графства, в Італії -провінції.

Деякі унітарні держави (Велика Британія, Грузія, Данія, Ізраїль, Іспанія, Італія, Португалія, Україна, Фінляндія, Шрі-Ланка) включають автономні утворення (адміністративні автономії). В Україні — це Автономна Республіка Крим. Такі держави називають децентралізованими унітарними державами або унітарними державами з елементами федералізму. Вони відрізняються від централізованих унітарних держав, у яких на чолі місцевих органів влади перебувають призначені з центру посадові особи, котрі підкоряють собі місцеві органи самоврядування. У децентралізованих унітарних державах місцеві органи влади обираються населенням і мають право самостійно вирішувати більшість питань місцевого життя. У них автономії мають внутрішнє самоврядування, як правило, у сфері адміністративної діяльності. Вони можуть користуватися певною самостійністю й у сфері законодавства. У такому разі закони приймаються парламентом автономії в межах своєї компетенції (головним чином у порядку делегування йому законодавчих повноважень центральним законодавчим органом у випадках, передбачених конституцією).

Щодо Верховної Ради Автономної Республіки Крим, то її участь у сфері законодавчій діяльності обмежена підготовкою і прийняттям Конституції (набрала чинності 12 січня 1999 p.).

Основні ознаки федерації (США, Росія, Австрія, Швейцарія, ФРН, Канада, Мексика, Бразилія, Аргентина, Венесуела, Індія, Малайзія, Австралія та ін. — разом у світі існують 24 федеративні держави. На шляху до федерації, здійснюваної з 1988 р. у три етапи, перебуває Бельгія):

1) наявність єдиної території, яка у політико-адміністратив-ному відношенні не є одне ціле, а складається із територій —

суб’єктів федерації, що м?ють власний адміністративно-територіальний поділ;

2), наявність загальної конституції федерації і конституцій її суб’єктів, тобто наділення суб’єктів федерації установчою владою;

3) наявність системи законодавства усієї федерації і системи законодавства її суб’єктів, тобто наділення суб’єктів федерації в межах установленої для них компетенції правом видання законодавчих актів, які діють лише на території суб’єкта федерації і мають відповідати союзному законодавству;

4) наявність федерального двопалатного парламенту і парла^ ментів суб’єктів федерації, федерального уряду і самостійних органів управління суб’єктів федерації;

5) наявність громадянства як усієї федерації, так і її суб’єктів; у ряді федерацій допускається подвійне громадянство (ФРН, Австрія);

6) можливість суб’єктів федерації мати власну правову і судову системи (США);

7) наявність загальнофедеральної податкової і грошової системи;

8) суб,’єкти федерації не мають суверенітету і не є суб’єктами міжнародного права, проте в договірних міжнародних відносинах може виступати як федерація в цілому, так і кожний із її суб’єктів.

У типовій федерації оборонна і зовнішня політика належить федеральному уряду, освіта — регіонам, а право оподатковування поділене між обома. Тому і федерація, і’її суб’єкти можуть мати право видавати закони з аналогічних питань.

Федерації багатоманітні. Класифікувати їх можна за різними ознаками:

• За способом створення:

договірні (виникають на основі угоди, договору, установчого пакту — створюються, як правило, «знизу»);

конституційні (засновуються шляхом прийняття конституції — створюються головним чином «зверху», приклад — Індія);

договірно-конституційні (їх більшість — США, ФРН, Швейцарія, Російська Федерація та ін.).

• За способом взаємовідносин федерації та її суб’єктів:

на основі союзу (США, Танзанія, ОАЕ, СРСР — у минулому); на основі автономії (Бельгія, Австрія, Індія, Венесуела, Пакистан).

• За способом розподілу і здійснення владних повноважень: централізовані (Індія, Пакистан, Венесуела, Мексика, Аргентина, Бразилія);

відносно централізовані (США, Австралія, ФРН).

• За принципом переваги або поєднання національного і територіального підходів:

територіальний підхід (США, Індія, Мексика);

національний підхід (у колишньому СРСР, нині його в чистому вигляді немає);

поєднання національно-територіальноцо і територіального підходів (Росія).

Розглянемо такі союзи держав, як конфедерація і співдружність. Вони відрізняються від федерації як форми територіального устрою тим, що є формою міждержавного союзу, тобто об’єднанням незалежних держав.

Конфедерація — тимчасовий союз суверенних держав, які об’єдналися для досягнення певних цілей і спільно здійснюють низку напрямків державної діяльності (оборона країни, зовнішня торгівля, митна справа, грошово-кредитна система тощо) при збереженні в інших питаннях»повної самостійності.

Основні ознаки конфедерації (через’етап конфедерації пройшли США, Нідерланди, Швейцарія, остання конфедерація — Се-негамбія, 1981-1989 pp.):

1) відсутність спільної для всієї конфедерації єдиної території і державного кордону;

2) відсутність загальних законодавчих органів і системи управління;

3) відсутність загальних для всієї конфедерації конституції, системи законодавства, громадянства, судової та фінансової систем;

4) відсутність суверенітету конфедерації, збереження суверенітету і міжнародно-правового статусу учасників конфедерації;

5) наявність загального конфедеративного органу, що складається з делегатів суверенних держав;

6) рішення загальних конфедеративних органів, прийняте за принципом консенсусу; у разі незгоди з ним членів конфедерації не є обов’язковим і не спричиняє ніяких санкцій (право нуліфікації, тобто відхилення);

7) наявність права виходу зі складу конфедерації у кожного з її суб’єктів.

Конфедерації мають нестійкий, перехідний характер: вони або розпадаються, або еволюціонують у федерацію.

Заслуговує на увагу особлива форма об’єднання держав, іменована співдружністю (СНД, Британська Співдружність націй, Європейська Співдружність у Західній Європі). Це є дуже рідкісне, ще аморфніше за конфедерацію, але, однак, організаційно оформлене об’єднання держав, які виступають як асоційовані учасники при збереженні ними повного суверенітету і незалежності. В основу співдружності, як і при конфедерації, покладені міждержавний договір, статут, декларація, угоди, інші юридичні акти. Цілі, висунуті при створенні співдружності, можуть бути найрізноманітні — економічні, культурні та ін.

Співдружність може мати перехідний характер: розвитися в конфедерацію і навіть у федерацію за наявності необхідних передумов, або, навпаки, призвести до дезінтеграції, роз’єднання.

СНД (Співдружність незалежних держав, утворена в 1991 р.) -це об’єднання незалежних держав, що мають на меті зберегти історичну спільність народів і сформовані між ними зв’язки шляхом координації політики, рівноправного і взаємовигідного співробітництва. СНД заснована трьома державами — Бєларус-сю, Росією, Україною. Згодом до них приєдналися дев’ять країн — Азербайджан, Вірменія, Грузія, Казахстан, Киргизстан, Молдова, Таджикистан, Туркменистан, Узбекистан.

СНД здійснює діяльність через спільні координуючі органи: Раду глав держав, Раду глав урядів, Раду міністрів закордонних справ, Координаційно-консультативний комітет, Головне командування об’єднаних збройних сил, Раду командувачів прикордонними військами, Економічний суд, Комісію з прав людини, а також через інститути. Серед інститутів Співдружності значне місце посідає Міжпарламентська Асамблея, яка складається з парламентських делегацій — учасників Угоди про Міжпарламентську Асамблею (підписана 27 березня 1992 p.). Рішення Міжпарламентської Асамблеї мають форму актів: заяв, звернень, рекомендацій, пропозицій. До її компетенції входить розробка рекомендаційних законодавчих актів (модельних) із питань, що знаходяться у сфері спільних інтересів держав Співдружності.

Відносини між державами в Співдружності будуються на основі норм і принципів міжнародного права, оскільки вона не є

держава і не є державне утворення. Правову основу СНД складають низка угод і інших документів (Угода про створення Співдружності Незалежних Держав[1] і Протокол до неї, Алма-атинсь-ка декларація від 21 грудня 1991 p., Угода з військових питань, Статут СНД від 22 січня 1993 р. та ін.)- Разом із членством у СНД передбачена така форма, як асоційоване членство. Встановлено право виходу з СНД.