Предмет метод система трудового права курсовая

Автор: | 13.01.2019

Предмет, метод, система трудового права

Главная > Реферат >Право, юриспруденция

Предмет, метод, система трудового права

1. Предмет регулювання трудового права України.

2. Метод правового регулювання трудових відносин.

3. Функції трудового права України.

4. Система трудового права України.

1.Предмет регулювання трудового права України.

Предметом трудового права України є суспільні трудові відносини, які виникають із застосування працівниками здатності до праці в суспільному виробництві.

Всі трудові правовідносини розділяються на індивідуальні та колективні трудові відносини.

До індивідуальних трудових відносин відносяться правовідносини:

по укладанню, зміні та припиненню трудового договору;

по відстороненню працівників від роботи;

по атестації працівників;

по оплаті праці та нормуванню праці;

по робочому часі та часі відпочинку;

по дисципліні праці;

по охороні праці;

по дисциплінарній відповідальності;

по матеріальній відповідальності сторін трудового договору;

по матеріальному забезпеченню працівників в разі тимчасової непрацездатності.

До колективних трудових відносин відносяться відносини:

по участі трудових колективів по установленню колективних умов праці;

по колективним переговорам;

по укладенню та виконанню колективного договору;

по діяльності професіональних союзів;

по розгляду та вирішенню індивідуальних та колективних трудових спорів.

Проте предмет трудового права не тотожний з трудовими відносинами. Трудове право регулює й інші відносини, що без­посередньо пов’язані з працею:

відносини, які передують трудовим (працевлаштування);

відносини, які супроводжують трудові (навчання, підвищення кваліфікації, перепідготовки безпосередньо у роботодавця);

відносини, які випливають із трудових (соціального партнерства; з нагляду і контролю за дотриманням трудового законодавства, процесуально-трудові, із соціального страхування)

2. Метод правового регулювання трудових відносин

Під методом слід ро­зуміти спосіб, спеціальний правовий процес, за допомогою якого право впливає на суспільні відносини, встановлюються права і обов’язки, характер взаємовідносин суб’єктів, правові засоби впливу в разі порушення прав і обов’язків.

Для трудового права України метод визначається нормативним регулюванням трудових відносин.

Первинні способи впливу на поведінку людей:

1) Дозвіл дає широку можливість сторонам самим встановлю­вати для себе суб’єктивні права і брати обов’язки по виконан­ню певних трудових повноважень.

2) Наказ вміщує в собі імперативні засади, що є обов’язкови­ми для обох сторін трудових правовідносин. При імперативному способі діяльність сторін не може суперечити положенням, що вста­новлені державою.

3) Заборона також носить імперативний характер.

Залежно від способу впливу на поведінку людей можна виз­начити два методи правового регулювання:

1) Державно-нормативний метод виражається в тому, що дер­жава розробляє і приймає закони та інші форми нормативних актів, що спрямовані на здійснення всієї системи державного управління суспільством. Всі законодавчі акти, що приймають­ся як органами державної влади, так і органами державного управління, є результатом державно-нормативного методу ре­гулювання.

2) Локальний метод правового регулювання проявляється пе­реважно у формі колективного договору, що вміщує основні положення з питань праці і заробітної плати, робочого часу, часу відпочинку, охорони праці, що розроблені власником або уповноваженим ним органом і профспілковим комітетом або іншим уповноваженим трудовим колективом органом в межах наданих йому прав. Поряд з колективним договором можуть прийматися й інші форми локальних актів: правила внутріш­нього трудового розпорядку, положення про преміювання, ін­струкції щодо охорони праці тощо.

3. Функції трудового права України.

Функція права — це напрям правового впливу на суспільні відносини, що визначає службове призначення права в житті сус­пільства.

Функції трудового права:

1.Економічна (виробнича) функція. (Саме через трудові відносини реалізу­ються виробничі програми, створюються і збільшуються народне багатство і фонди матеріального забезпечення працюючих.)

2. Соціальна функція. (За її допомогою формується особа працівника в напрямку, необхідному для суспільства.)

3. Іде­ологічна (виховна) функція. (Має загальну соціальну спря­мованість на справедливе регулювання трудових відносин і ви­ховання свідомості цієї справедливості.)

4. Система трудового права України.

Система трудового права України – це структура взає­мозв’язаних норм, що регулюють трудові відносини.

До загальної частини відносяться норми, що є єдиними для всіх трудових відносин, вони визначають:

— принципи правового регулювання;

— джерела трудового права України;

— кла­сифікують суб’єктів трудового права;

— визначають правове ста­новище професійних спілок і трудових колективів;

— поняття, порядок підготовки та укладення колективних договорів;

— кла­сифікують правові відносини, що виникають із застосування праці;

— визначають поняття працевлаштування і його правові форми.

Особливу частину складають норми, що регулюють певні еле­менти трудових відносин:

порядок виникнення, зміни та при­пинення трудових відносин;

тривалість праці та відпочинку;

види оплати праці, порядок і строки виплати заробітної плати;

питання внутрішнього трудового розпорядку;

дисциплінарну і матеріальну відповідальності працівників;

порядок вирішення індивідуальних та колективних трудових спорів.

Схема до теми 1 „ Предмет трудового права”.

Предмет трудового права – це суспільні трудові відносини, які виникають із застосуванням працівниками здатності до праці в суспільному виробництві, відносини по працевлаштуванню, колективні правові відносини.

Info-Library.com

1. Поняття, предмет, метод та система трудового права

Право на працю є одним з основних соціально-економічних прав людини, що полягає в можливості одержання роботи з оплатою праці відповідно до її кількості та якості і не нижче встановленого державою мінімального розміру. Право на працю включає в себе також право на вибір професії, роду занять і роботи відповідно до покликання, здібностей, професійної підготовки, освіти тощо. Порядок реалізації цього права та способи його захисту в Україні регулюється нормами самостійної галузі права – нормами трудового права.

Трудове право – це галузь права, що регулює суспільні відносини, пов’язані з використанням найманої праці фізичних осіб

В Україні так само, як і в інших державах Східної та Центральної Європи та практично в усіх державах – колишніх республіках СРСР – трудове право розглядається як самостійна галузь права нарівні з цивільним, кримінальним чи адміністративним правом. У той же час у деяких європейських державах, наприклад, в Австрії та Швейцарії, трудове право вважається підгалуззю цивільного права.

Предмет трудового права становлять такі групи суспільних відносин:

1) відносини, пов’язані із забезпеченням зайнятості населення та працевлаштуванням незайнятих працівників (безробітних). Державою вживається комплекс заходів, спрямованих на працевлаштування та соціальний захист громадян, які не мають роботи. З цією метою, зокрема, утворена Державна служба зайнятості, яка здійснює реєстрацію та облік безробітних та вакантних посад, сприяє працевлаштуванню осіб, що шукають роботу, організовує громадські оплачувані роботи, здійснює виплату допомоги по безробіттю. Учасниками цієї групи відносин є, як правило, три сторони – працівник, роботодавець та держава в особі органів Державної служби зайнятості;

2) трудові відносини, пов’язані з безпосереднім застосуванням найманої праці, становлять основу предмета трудового права і реалізуються під час прийняття на роботу та звільнення з роботи працівників та в процесі їх трудової діяльності в усіх підприємствах, установах і організаціях незалежно від форми власності та підпорядкування;

3) відносини щодо професійної підготовки та підвищення кваліфікації кадрів безпосередньо на виробництві. Найчастіше професійна підготовка здійснюється у формах індивідуального або курсового учнівства і не відокремлюється від трудової діяльності учня;

4) відносини щодо нагляду (контролю) за охороною праці та дотриманням трудового законодавства. Особливістю цих відносин є те, що нагляд (контроль) за дотриманням законодавства про працю здійснюється від імені держави спеціально уповноваженими на те органами, незалежними від роботодавця. Провідна роль у забезпеченні такого нагляду і контролю належить Державному комітету з нагляду за охороною праці (скорочена назва Держнаглядпраці) та його органам на місцях. Крім того, такий нагляд і контроль можуть здійснюватися прокуратурою, Уповноваженим Верховної Ради України з прав людини та деякими іншими державними органами;

5) відносини, що виникають між роботодавцем та трудовим колективом з приводу організації праці, встановлення і застосування її умов. Особливістю цих відносин є те, що одним з їх учасників є не конкретний працівник чи декілька працівників, а трудовий колектив в цілому або профспілкова організація як представник інтересів цього колективу. Такі правовідносини виникають, зокрема, при проведенні колективних трудових переговорів та укладенні колективного трудового договору, під час вирішення колективного трудового спору, проведення страйку тощо;

6) організаційно-управлінські відносини. Це відносини, пов’язані з участю працівників в управлінні виробництвом. Вони реалізуються у двох основних формах – шляхом особистої участі того чи іншого працівника в обговоренні та вирішенні питань розвитку виробництва, внесення пропозицій про поліпшення роботи підприємства, а також шляхом участі в керівництві виробництвом трудового колективу в цілому (наприклад, через проведення загальних зборів чи конференцій трудового колективу, виробничих нарад тощо);

7) відносини, пов’язані з притягненням до дисциплінарної чи матеріальної відповідальності працівників, винних у порушенні трудової дисципліни та (або) заподіянні роботодавцеві матеріальної шкоди. Оскільки юридична відповідальність є суспільним відношенням як за змістом, так і за формою, а її виникнення відбувається в рамках трудових правовідносин, тому відносини щодо притягнення до дисциплінарної та матеріальної відповідальності також становлять предмет трудового права;

8) процесуальні трудові відносини, тобто відносини, пов’язані з розглядом індивідуальних трудових спорів. Індивідуальні трудові спори можуть розглядатися комісіями по трудових спорах, що утворюються на підприємствах, установах, в організаціях, а також місцевими судами загальної юрисдикції.

Метод трудового права має змішаний характер, оскільки в ньому поєднуються елементи як імперативних, так і диспозитивних начал правового регулювання, при цьому перевага надається саме диспозитивним методам, зокрема методам дозволу та рекомендацій. Диспозитивні норми дозволяють працівникові та роботодавцю погоджувати найбільш прийнятні для них варіанти поведінки. Наприклад, за погодженням сторін визначається трудова функція працівника та строк дії трудового договору, встановлюється суміщення посад, надаються відпустки без збереження заробітної плати та ін. Імперативні норми втілюються у вигляді заборон або обов’язкових до виконання приписів. Так, забороняється використання праці жінок на важких та підземних роботах, а також перенесення і пересування жінками, маса яких перевищує встановлені для них граничні норми, на роботодавця покладається обов’язок створити працівникам умови, необхідні для нормальної роботи і забезпечення повного збереження дорученого їм майна тощо.

До джерел трудового права України належать:

  • Конституція України, яка проголошує та гарантує основні права людини і громадянина, в тому числі і у сфері використання найманої праці. У ст.45 Конституції закріплене право працюючих на відпочинок, що забезпечується наданням днів щотижневого відпочинку, а також оплачуваної щорічної відпустки, встановленням скороченого робочого дня щодо окремих професій і виробництв, скороченої тривалості роботи в нічний час. У ст.44 Конституції признається право працюючого на найгострішу форму трудової суперечки – страйк для захисту своїх економічних і соціальних інтересів. Ст.124 Конституції вказує на те, що юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі, тобто, це можуть бути трудові або похідні від них правовідносини. Громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття;
  • Кодекс законів про працю (КЗпП) України. Цей кодекс є основним кодифікованим джерелом трудового права і тією чи іншою мірою торкається практично усіх видів трудових правовідносин. Чинний КЗпП України був прийнятий ще 10.12.71. Незважаючи на значну кількість внесених змін та доповнень, він не повною мірою відповідає реально існуючим в Україні економічним відносинам. Зараз у Верховній Раді України на розгляді знаходиться проект нового Трудового кодексу України;
  • Цивільний кодекс України – характеризується як субсидіарне джерело трудового права. Відповідно до ч.1 ст.9 ЦКУкраїни його положення застосовуються до врегулювання трудових та адміністративних відносин, якщо вони не врегульовані іншими актами законодавства. Наприклад, КЗпП України не передбачає умов, за яких укладений трудовий договір може визнаватися недійсним, тому в подібних випадках слід користуватися загальними положеннями ЦКУкраїни про умови дійсності правочину;
  • закони України. У деяких випадках КЗпП України визначає лише загальні засади правового регулювання певних трудових відносин, і тому його положення конкретизуються на рівні законів. Такими законами, наприклад, є Закони України “Про зайнятість населення” (від 01.03.91), “Про колективні договори і угоди” (від 01.07.93), “Про оплату праці” (від 24.03.95), “Про відпустки” (від 15.03.96), “Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)” (від 03.03.98), “Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності” (від 15.09.99), “Про охорону праці” (в ред. від 21.11.2002) та ін.;
  • підзаконні нормативно-правові акти та акти органів місцевого самоврядування. Найчастіше такими актами є акти Президента України, Верховної Ради України, Кабінету Міністрів України, центральних органів виконавчої влади. Наприклад, Постановою Верховної Ради України від 06.11.91 №1796-XII затверджено Дисциплінарний статут прокуратури України, постановою Кабінету Міністрів України від 23.04.99 №663 встановлено норми відшкодування витрат на відрядження в межах України та за кордон, наказом Міністерства охорони здоров’я України від 10.12.93 № 241 затверджено Граничні норми підіймання і переміщення важких речей жінками та ін.;
  • чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України. Переважну частину цих договорів становлять конвенції Міжнародної організації праці (МОП), наприклад Конвенції №11 про щорічні оплачувані відпустки, №29 про примусову чи обов’язкову працю, №154 про сприяння колективним переговорам та ін.;
  • колективні трудові договори та угоди. Ці договори та угоди є специфічним різновидом джерел права, властивих лише трудовому праву. Колективний договір, угода укладаються на основі чинного законодавства, прийнятих сторонами зобов’язань з метою регулювання виробничих, трудових і соціально-економічних відносин і узгодження інтересів трудящих, власників або уповноважених ними органів. Колективні договори укладаються на підприємствах, в установах, організаціях незалежно від форм власності і господарювання, які використовують найману працю і мають право юридичної особи, а угоди – на державному (генеральна угода), галузевому (галузева угода) та регіональному (регіональна угода) рівнях.

Незважаючи на велику кількість норм трудового права, вони утворюють досить чітку ієрархічну систему, до складу якої входять загальна та особлива частини.

Загальна частина трудового права охоплює норми правових інститутів, які мають загальне значення. Вона включає норми, що визначають: предмет і завдання трудового права; його основні принципи; джерела права; суб’єкти трудового права, а також загальні права та обов’язки сторін у трудових правовідносинах.

Особлива частина трудового права за обсягом значно ширша за загальну частини. Вона складається з норм, які визначають зміст і порядок укладення трудового договору, регулюють питання робочого часу та часу відпочинку, оплати та охорони праці, трудової дисципліни, дисциплінарної та матеріальної відповідальності працівників тощо.

Предмет метод система трудового права курсовая

1.ПРЕДМЕТ І СИСТЕМА ТРУДОВОГО ПРАВА

Основою життя будь-якого суспільства є праця. Термінологічне значення слова «праця» багатогранне і вивчається багатьма науками: економікою, філософі­єю, соціонікою, правом тощо.

Будь-яка соціально-економічна формація форму­валася, зростала й розвивалася на основі праці. Але юридичні науки цікавить не загальне поняття праці, а праця як правове явище, як міра праці, необхідна для творчого зростання людини з урахуванням як особи­стого, так і колективного та суспільного інтересів.

Система національного права України як суверен­ної держави включає всі чинні юридичні норми. Скла­довими й водночас самостійними частинами цієї си­стеми права е відповідні галузі права, які регулюють конкретну, лише їм властиву сферу суспільних відно­син. Основні з них — право конституційне, трудове, цивільне, екологічне, виправно-трудове тощо.

Трудове право — провідна галузь українського пра­ва, яка є системою правових норм, що регулюють су­купність трудових відносин працівників1 із робото­давцями, а також інші відносини, що випливають з трудових або тісно пов’язані з ними і встановлюють права й обов’язки в галузі праці на підприємствах, в установах, організаціях незалежно від форм власно­сті та відповідальність у разі їх порушення.

Складовими елементами такого визначення є про­відна галузь українського права; система правових норм; сукупність трудових відносин працівників із ро­ботодавцями; інші відносини, що випливають із трудових або тісно пов’язані з ними; встановлення трудо­вих прав і відповідальності в разі їх порушення.

Трудове право як самостійна галузь — складова національного права України, що тісно пов’язана з ін­шими галузями права. Проте місце трудового права в системі національного визначається специфікою предмета й методу регулювання трудових відносиш

Предмет трудового права — це основа, база, з огля­ду на яку постає потреба з’ясувати взаємозв’язок працівників із роботодавцями з приводу праці, причо­му не всякої праці, а лише тієї, що пов’язана з її су­спільною організацією або випливає з неї, створюючи відповідний комплекс, де трудові відносини є головни­ми. Інакше кажучи, предмет трудового права відпові­дає на питання, що є об’єктом його регулювання, які відносини він охоплює. Саме це й обумовлює значен­ня, роль і місце трудового права в загальній системі національного права України.

Особливість сучасного розвитку суспільно-трудових відносин як основи предмета трудового права по­лягає в тому, що монополія державних підприємств як роботодавців втрачає усталені позиції, оскільки Конституція України від 28 червня 1996 р. законодав­че закріпила існування трьох форм власності: дер­жавної, комунальної та приватної (ст. 13, 14, 41, 142 і 143). Це змінює трудові відносини працівників. На­приклад, на підприємствах з кооперативною власні­стю можуть існувати трудові відносини двох видів: поєднання трудових відносин співвласників-працівників із цивільно-правовими щодо розподілу прибут­ку і трудові відносини працівників, найнятих на робо­ту, які не є співвласниками, а отже, і не беруть участі в розподілі прибутку, не несуть відповідальності за збитки виробництва, оскільки це покладається на власників цього підприємства (установи, організації).

Трудові відносини можуть бути різних видів, і їх відмінність відображена у видах трудових договорів. Але до предмета трудового права належать також інші суспільні відносини, тісно пов’язані з трудовими. Деякі з них передують трудовим (такі як суспільні відносини з працевлаштування, підготовки кадрів, професійного відбору тощо), інші випливають з трудових (це, зокрема, суспільні відно­сини трудового колективу з роботодавцем або його адмі­ністрацією, відносини щодо нагляду й контролю за трудовим законодавством, матеріальної відповідаль­ності, розгляду трудових спорів тощо). Д, Невід ‘ємною складовою самостійної галузі трудо­вого права України є метод правового регулювання суспільних трудових відносин. На відміну від предме­та метод трудового права — це сукупність специфіч­них способів і прийомів правового регулювання праці.

До методів правового регулювання праці — не­від’ємної другої складової трудового права як само­стійної галузі у складі цілісної системи національного права України — належать: договірний порядок ви­никнення трудових відносин; рівноправність сторін трудового договору з підпорядкуванням їх у процесі праці правилам внутрішнього трудового розпорядку; специфічний правовий спосіб захисту трудових прав сторін трудового договору як органом трудового ко­лективу (комісією з трудових спорів), так і державним органом (судом); участь працівників у правовому ре­гулюванні праці через своїх представників, профспі­лок, трудових колективів. Цей спосіб реалізується шляхом встановлення і застосування норм трудового законодавства, контролю за їх виконанням, захисту трудових прав.

Важливим правовим способом регулювання праці служить єдність і диференціація правового регулю­вання праці. Єдність норм трудового права проявляє­ться в загальних конституційних принципах, основ­них трудових правах і обов’язках (ст. 43, 57 Конститу­ції України), загальних положеннях гл. І КЗпП України, загальних нормативних актах трудового за­конодавства, що поширюються на всю територію Ук­раїни й на всіх працівників незалежно від виду під­приємства та форми власності (КЗпП України та інших нормах права). Правове регулювання праці диференціюється за­лежно від таких чинників: а) умов праці (важких чи шкідливих) з метою встановлення підвищеної оплати, скороченого робочого часу, додаткових відпусток; б) трудових зв’язків (коли йдеться про тимчасових або сезонних працівників, а також державних служ­бовців); в) фізіологічних особливостей жіночого орга­нізму, материнської функції жінок; г) психофізіоло­гічних особливостей організму молоді віком до 18 ро­ків, інвалідів, пенсіонерів; д) особливих природних, географічних і геологічних умов та умов підвищеного ризику для здоров’я.

Зазначена відмінність норм права виокремлює їх із загальних і обумовлює назву — «спеціальні норми права».

Сфера поширення норм трудового права визначена ч. 1 ст. З КЗпІІ України, де зазначено, що ці норми ре­гулюють трудові відносини працівників усіх підпри­ємств, установ, організацій незалежно від форм влас­ності, виду діяльності й галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором у фізичних осіб.

Трудове право України як самостійна і провідна га­лузь у складі єдиної системи національного права має специфічні завдання й виконує важливі функції пра­вового регулювання праці.

Головне завдання трудового права як сукупності правових норм визначене ст. 1 КЗпП України, де за­значено, що його норми, спрямовані на регулювання поведінки працівників у процесі праці, сприятимуть підвищенню продуктивності праці, поліпшенню якості роботи, підвищенню ефективності суспільного вироб­ництва. На цій основі підвищуватиметься матеріаль­ний і культурний рівень життя трудящих, зміцнюва­тиметься трудова дисципліна, і поступово праця на благо суспільства перетвориться на першу життєву потребу кожної працездатної людини. При цьому за­конодавство України про працю встановлює високий рівень умов праці, різнобічну охорону трудових прав працівників (ч. 2 ст. 1 КЗпП України).

У згаданих головних завданнях щодо ролі та зна­чення трудового законодавства певною мірою відо­бражені основні функції трудового права:

1) захисна, яка виражається в розширенні договір­ного методу регулювання трудових відносин, за­безпеченні зайнятості, встановленні високого рівня умов праці, нагляді та контролі за дотриман­ням трудового законодавства, порядку розгляду трудових спорів (індивідуальних і колективних);

2) виробнича (економічна або господарська), метою якої є раціональне використання трудових ре­сурсів, стимулювання продуктивної та якісної праці, зміцнення трудової дисципліни тощо;

3) соціальна як напрям впливу на формування осо­бистості працівника, його сумлінного ставлення до суспільної праці, участі у справах трудового колективу і громадських формуваннях.

Поняття предмету і методу трудового права, їх місце у формуванні структури трудового права

1.1. Предмет трудового права

Враховуючи економічні перетворення в нашій країні, трудове право займає одне з провідних місць серед галу­зей сучасного права України. Його значення визначається роллю праці в суспільстві. Кожній людині, котра реалізує закріплене в ст. 43 Конституції України право на працю, до­водиться стикатися з нормами трудового права.

Предмет трудового права відповідає на питання: які суспільні відносини регулюються цією галуззю права? Саме найменування трудового права свідчить про те, що зміст відно­син, що регулюються цією галуззю права, складає трудова діяльність людей. Однак не всі відносини, пов’язані з пра­цею, включаються в сферу дії трудового права, а ті відноси­ни, які входять в предмет — неоднорідні за своїм змістом, цільовим призначенням і суб’єктним складом.

Визначення предмета трудового права має особливе зна­чення, адже тільки визначивши коло суспільних відносин, які в цей час становлять предмет, можна окреслити сферу застосування трудового законодавства. Особливо важливим є визначення предмета трудового права в умовах формування ринкових відносин.

Трудове право за своєю суттю є правом захисту інтересів людини праці, захисту працівника від експлуатації з боку роботодавця. Метою норм трудового права є регламентація триваючих трудових відносин в процесі праці (а не разових завдань), встановлення мінімальних гарантій (наприклад, мінімальної відпустки, мінімальної зарплати), захисних про­цедур (наприклад, підстави і порядок звільнення з ініціати­ви власника). Основним принципом трудового права є поло­ження про те, що правовий стан працівника не може бути погіршений стосовно встановленого законодавством рівня, однак може бути поліпшений шляхом встановлення додат­кових соціально-трудових пільг роботодавцем [43, 27].

Індивідуальні трудові відносини характеризуються без­посереднім зв’язком між працівником і роботодавцем. Го­ловна їх мета — виконання працівником певної трудової функції. Елементами цих відносин виступають усі ланки суспільних зв’язків, без яких індивідуальні трудові відноси­ни не можуть нормально функціонувати. Потрібно відміти­ти, що не всі елементи є однопорядковими, зв’язки між ними носять складний, супідрядний характер. Розглядаючи трудовий договір у вузькому значенні, потрібно обмежитися відносинами щодо його укла­дення, зміни і припинення. Це — ядро всіх індивідуальних відносин трудового найму.

До індивідуальних трудових відносин, на нашу думку, належать відносини щодо: професійної орієнтації і професійного добору кадрів, що здійснюється роботодав­цем; укладання, зміни та припинення трудового договору; відсторонення працівників від роботи роботодавцем; нор­мування праці у рамках трудового договору; оплати праці; робочого часу; часу відпочинку; охорони здоров’я праців­ників у процесі праці; дисципліни праці; оцінки результатів праці та атестації працівників; професійного навчання працівників і підвищення їхньої кваліфікації; дисципліна? ног відповідальності працівників; матеріальної відповідальності сторін трудового договору.

Відносини щодо дисциплінарної і матеріальної відпо­відальності є охоронними за своєю соціальною спрямованіс­тю, однак реалізуються в рамках трудового договору, який охоплює всю систему індивідуальних трудових відносин [29, 139].

Колективні трудові відносини. У науці трудового права прийнято включати в систему суспільних відносин, що ста­новлять предмет трудового права, крім власне трудових відно­син, також велику групу відносин, тісно пов’язаних з трудо­вими, які передують, супроводять або витікають з останніх. До них відносять — організаційно-управлінські відносини в сфері праці; відносини щодо забезпечення зайнятості, проф­орієнтації і працевлаштування; відносини щодо професій­ного відбору, професійної підготовки й підвищення кваліфі­кації кадрів безпосередньо на виробництві; соціально-парт­нерські відносини; відносини щодо нагляду і контролю за охороною праці й дотриманням трудового законодавства; від­носини щодо розгляду трудових спорів. Професор К.Н. Гусов і професор В.Н. Толкунова називають також організаційно-управлінські відносини профспілкового органу на вироб­ництві або іншого уповноваженого працівниками органу з роботодавцем, його адміністрацією (з приводу поліпшення умов праці, застосування норм трудового права, прийняття і застосування локальних норм трудового права, захисту прав трудящих), а також відносини щодо матеріальної відпові­дальності учасників трудового відношення за шкоду, заподіяну з вини однієї сторони іншій [15, 12].

Об’єктивною основою для виникнення соціально-забезпе­чувальних відносин і відмежовування їх від інших суспіль­них відносин, врегульованих правом, виступають соціальні ризики, при яких особа втрачає роботу, кошти для існуван­ня з незалежних від неї причин. Соціальними ризиками ви­ступають вікова або фізіологічна непрацездатність (досяг­нення пенсійного віку або встановлення інвалідності), хво­роба, втрата роботи, втрата годувальника тощо. Для здійснен­ня соціального забезпечення держава створює соціальні фон­ди, кошти яких формуються як за рахунок страхових внесків роботодавців і працівників (Пенсійний фонд, Фонд соціаль­ного страхування, Державний фонд сприяння зайнятості), так і за рахунок інших джерел (Фонд соціального захисту інвалідів, державний та комунальний бюджети).

Третя група відносин у сфері зайнятості й працевлашту­вання складається між працівником і підприємством щодо укладення трудового договору на основі направлення служ­би зайнятості. Сюди також входять відносини з викорис­тання працівників на сезонних, громадських роботах за на­правленням служби зайнятості. У таких випадках укладається трудовий договір і на працівника поширюється трудове за­конодавство. Вказані відносини складають предмет трудо­вого права.

У предмет трудового права також входять відносини, що витікають з укладення колективного договору і колектив­них угод, щодо створення додаткових робочих місць всере­дині підприємства для працівників, котрі потребують соці­ального захисту — інвалідів, жінок з малолітніми дітьми багатодітних сімей, молодих працівників, з організації навчан­ня і перенавчання за рахунок коштів підприємства праців­ників, що вивільнюються; з поділу одного робочого місця (посади) між двома працівниками з метою недопущення скорочення працівників.

Предмет, метод, система трудового права (реферат)

Реферат на тему:

Предмет, метод, система трудового права

Власність національних багатств України як основа суспільної організації
праці

Поняття трудового права України як галузі права. Місце трудового права в
системі права України

Суспільні відносини, що становлять предмет регулювання трудового права
України

Метод правового регулювання трудових відносин

Функції трудового права України

Система трудового права України

1. Власність національних багатств України як основа суспільної
організації праці

Виробництво нових товарів у більшості випадків розглядається як
юридичний факт, що викликає виникнення відносин власності. Усі дозволені
власнику дії закон зводить до трьох основних загальних понять:
володіння, розпорядження та користування. Під цими правовими категоріями
приховані певні економічні відносини.

Зокрема, п. 1 ст. 2 Закону України «Про власність», прийнятого Верховною
Радою України 7 лютого 1991 р. визначає право власності як урегульовані
законом суспільні відносини по володінню, користуванню та розпорядженню
майном. При цьому саме власник на свій розсуд володіє, користується і
розпоряджається належним йому майном.

Володіння в економічному розумінні є існуючою в суспільстві системою
розподілу засобів виробництва і засобів споживання, відносин між людьми
в суспільстві по розподілу цих засобів і предметів. Право ж володіння
становить надане законом для певної особи правомочність утримувати майно
у себе і безперешкодно впливати на нього. При цьому не допускається
фактичний вплив на це майно інших осіб.

Розпорядження становить собою економічне поняття управління майном.
Право ж розпорядження є правомочністю змінювати або припиняти
правовідносини власності в цілому або в будь-якому з його елементів.
Розпорядженням можна вважати будь-яку дію, спрямовану на змінення або
припинення права власності в цілому або будь-якої її правомочності.
Можливість вчинення таких дій забезпечується законом, що визначає зміст
права власності.

На відміну від володіння, яке відображує одну з сторін власності —
статику, розпорядження здійснюється як у процесі виробництва, так і при
розподілі та обміні, тому виражає другу сторону власності — її динаміку.

Користування в економічному розумінні означає процес виробництва,
застосування праці, при якій здійснюється використання засобів
виробництва. Право користування означає застосування праці до майна,
одержання товарів та прибутку, задоволення за допомогою речей різних
матеріальних і культурних потреб.

Статичний стан власності створює передумову організації і застосування
праці, обумовлює виробництво певного виду і певного роду матеріальних
благ. Динамічний же стан власності створюється безпосередньою працею
виробників. Предмети праці і матеріальні блага при застосуванні праці
споживаються, але споживаються з тим, щоб створити нові товари і
матеріальні цінності в значно більшій кількості або кращої якості, що
викликає збільшення і зміцнення власності.

Сукупність повноважень (володіння, розпорядження та користування), що
належать власнику, створює суб’єктивне право власності, інститути якого
відносяться до різних галузей права. Саме завдяки власності при
застосуванні праці створюються суспільні трудові відносини. Природа
поєднання здатності до праці громадянина із засобами виробництва
визначає ставлення працівника до трудового процесу і його зацікавленість
у наслідках як своєї роботи, так і роботи всього підприємства чи
організації.

Важливе значення для права власності на засоби виробництва мають також
закони України від 27 березня 1991 р. «Про підприємства в Україні», від
7 лютого 1991 р. «Про підприємництво», від 4 березня 1992 р. «Про
приватизацію майна державних підприємств», від 6 березня 1992 р. «Про
приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)».

Для свого здійснення праця має бути належним чином організованою і
керованою. Закономірністю розвитку управління виробництвом є залежність
форм управління від форм власності, яка може бути охарактеризована як
закономірність відповідності форм управління формам власності. При цьому
форми власності визначають соціальний характер і межі управління
виробництвом.

Форма власності, на підставі якої виникають трудові відносини, знаходить
свій прояв у змісті правових норм, впливає на характер правових
відносин.

2. Поняття трудового права України як галузі права. Місце трудового
права в системі права України

Історично трудове право становить собою результат боротьби робітничого
класу за свої економічні і соціальні права. Усвідомивши себе як
революційну силу і вступивши в організовану боротьбу за свої права,
робітничий клас прагнув зайняти певні позиції в економіці. Це, в свою
чергу, забезпечувало радикальну перебудову всіх суспільних відносин.

Саме боротьба трудящих за свої права створює дві тенденції правового
регулювання праці:

1) тенденцію поступок, проведення під тиском вимог трудящих часткових
реформ. Правові норми, що відображають цю тенденцію, створюють
«соціальне законодавство», за максимальне розширення і точне дотримання
якого ведуть боротьбу ліві партії та професійні спілки;

2) тенденцію насильства, відмову держави від будь-яких по-ступків,
заперечення необхідності проведення реформ. Норми, що відображають цю
тенденцію, одержали назву «антиробітни-че законодавство». Воно має
відкриту антидемократичну спрямованість на скасування раніше проведених
поступок.

Соціальний і антиробітничий види законодавства не становлять різних
категорій правових норм, а є двома методами, двома лініями в правовому
регулюванні праці. Досить часто норми права, що мають антиробітничий і
соціальний характер, тісно переплітаються між собою і вміщуються в
одному і тому ж законодавчому акті. Від співвідношення полярних сил в
країні залежить, який з цих видів законодавства переважає.

Формування капіталістичного ладу і його зміцнення в усіх країнах
проходило майже однаково. Держава, звільнивши працівника від
кріпосницької залежності, одночасно звільнила його і від засобів
виробництва, внаслідок чого створилась вільна робоча сила. Крім того,
виникло правове становище, при якому працівник змушений був, але
«вільно» і «за своїм розсудом», продавати власнику засобів виробництва
єдиний належний йому товар — робочу силу.

У цих умовах трудові відносини регулювались лише за допомогою цивільного
права, нормами, що відносились до свободи умов і рівності сторін.
Договір найму, або, як його називав законодавець, — договір про найом
послуг (ст, 1779 Кодексу Наполеона), розглядався як звичайна
цивільно-правова угода, предметом якої виступав особливий товар — робоча
сила.

Далі цей Кодекс встановлював, що найом послуг дозволяється лише на
певний строк, що є простим нагадуванням усунення підданства (ст. 1780),
і що в разі виникнення спору зі слугою перевага в показаннях надається
хазяїнові (ст. 1781).

Спочатку система норм, які були прийняті державою для регулювання
трудових відносин, спрямовувалась на регулювання праці фабричних
робітників, у першу чергу жінок і дітей. Тому ці норми одержали назву
«фабричне законодавство». Пізніше почав застосовуватись термін
«промислове законодавство», хоч приписи цих норм охоплювали значно
більше відносин, ніж регулювання трудових відносин робітників у
промисловості. В 20-х роках XX ст. Джордж Шелл застосував термін
«робітниче право», термін більш широкий, тому що він охоплював працю не
тільки робітників, а й людей розумової праці.

В XX ст. значного поширення набуває термін «соціальне право», що
пов’язувалось з проблемою «економічно слабких громадян». До нього
спочатку відносилось законодавство про соціальне страхування та
забезпечення. Поступово це законодавство поширилося й на інші категорії
громадян, економічне становище яких наближалось до становища робітників,
почало охоплювати всю сукупність правових норм, що регулюють трудові
відносини в суспільному виробництві.

Найбільш повно сутність цієї галузі права відображає термін «трудове
право», що закріпився за роки радянської влади. Трудове право регулює
використання особою своєї здатності до праці, незалежно від того, в якій
галузі господарства ця особа погодилася виконувати роботу і саме яку
роботу: службовця чи робітника (за термінологією законодавства
розвинутих країн — «білі» та «сині комірці»). Термін «трудове право»
виявився досить вдалим, бо в ньому відбивається його зміст — регулювання
праці.

Змістом цього регулювання є сукупність реальних витрат працівником при
виконанні ним трудової функції розумової та фізичної енергії, які
створюють спрямований до певної мети виробничий процес.

Трудова функція, що виконується тим чи іншим працівником, відображає
конкретний зміст його праці. Вона поділяє працю на фізичну і розумову.
Якщо у виробничому процесі працівник бере участь як його матеріальний
компонент, в разі відсутності якого процес обривається, то така праця за
своїм змістом є фізичною, а працівник — робітником («синій комірець»).

Якщо ж функція працівника зводиться до того, щоб створювати, проектувати
сам виробничий процес або цикл, налагоджувати і настроювати систему
машин, здійснювати контроль за процесом виробництва, що завершується без
його безпосередньої участі, то такий працівник зайнятий розумовою працею
і є службовцем («білий комірець»).

Об’єктивно існуючі відмінності в змісті праці знаходять своє
відображення в нормах трудового права, що регламентують тарифікацію
робіт і професій робітників, посадові обов’язки відповідних категорій
службовців та кваліфікаційні вимоги, що до них ставляться. Цим право
певною мірою консервує існуючий зміст праці, яка ще довго залишатиметься
фізичною або розумовою.

Тому слід визнати передчасною відмову законодавця від термінів
«робітник» і «службовець» та заміною їх на термін «працівник», що
здійснено Законом України від 20 березня 1991 р. «Про внесення змін і
доповнень до Кодексу законів про працю України при переході республіки
до ринкової економіки». Терміни «робітник» і «службовець» більш повно
визначають зміст праці цієї категорії працюючих.

Разом з тим ці терміни не охоплюють зміст розумової праці тих, хто
працює в установах державної влади і управління. Це державні службовці,
правове становище яких визначено Законом України від 16 грудня 1993 р.
«Про державну службу». Відповідно до ст. 1 цього Закону державною
службою визнається професійна діяльність осіб, які займають посади в
державних органах та їх апараті щодо практичного виконання завдань та
функцій держави.

Для державних службовців Законом встановлено 7 категорій посад і 15
рангів відповідно до посади, рівня кваліфікації тощо, тобто фактично
визначено чини. Тому це — чиновники, і саме цей термін повинен
застосовуватись при визначенні праці цієї категорії працюючих. Саме
характер праці цих категорій працівників визначає соціально-економічний
аспект місця і ролі працівника в суспільстві.

Трудове право тісно пов’язане з Іншими галузями права. Як трудові
відносини, що становлять частину життя суспільства, не можуть бути
відірвані від цього суспільства, так і трудове право, що регулює ці
відносини, не може бути відірване від тієї системи галузей права, що
регулюють інші відносини суспільства.

3. Суспільні відносини, що становлять предмет регулювання трудового
права України

До предмета права входить не вся система суспільних відносин. Оскільки
право пов’язане з волею, то до предмета права входять лише ті суспільні
відносини, що носять вольовий характер. Цей характер предмета права
обумовлений тим, що природа, взята поза зв’язком з людиною, не може
самостійно стати предметом уваги законодавця.

Характерною особливістю права є те, що воно відображає тільки сучасні
суспільні відносини. Не може регулюватись минуле, бо воно є незворотним.
Те ж саме можна сказати й про майбутнє. Його можна передбачити, уявити,
але не урегулювати.

Реалізуючи конституційне право на працю, громадяни України мають
можливість вступати в різні суспільні відносини щодо застосування своєї
здатності до праці. Обгрунтованість такої системи правового регулювання
різними галузями права відносин по участі в праці була в свій час
піддана сумніву деякими вченими, які висловились за розширення предмета
трудового права шляхом включення до нього відносин по участі в праці
колгоспників. Була зроблена пропозиція про віднесення до предмета
трудового права всіх правовідносин, основним змістом яких є суспільні
відносини по праці.

инами. Трудове право регулює й інші відносини, що безпосередньо
пов’язані з працею. В період переходу України до ринкових відносин
значною мірою поширилися відносини по працевлаштуванню, які передують
трудовим відносинам. Таке передування не є обов’язковим, оскільки
трудові відносини можуть виникнути і з безпосереднього волевиявлення
сторін про укладення трудового договору про працю як робітника, так і
службовця.

В рамках трудових відносин працівник вступає у відносини з іншими
працівниками, які працюють поряд. Створюються трудові колективи, трудящі
об’єднуються в професійні спілки, що в інтересах працюючих вступають у
відносини з власниками підприємств, установ, організацій або
уповноваженими ними органами. Виникають колективні правові відносини,
які є похідними від трудових відносин. Такі відносини створюються за
участю робітників і службовців в управлінні виробництвом, при
встановленні умов праці, застосуванні цих умов і законодавства про
працю.

Виробництво матеріальних благ викликає виникнення відносин щодо їх
розподілу. Такий розподіл, коли він здійснюється у формі заробітної
плати, є елементом змісту трудових правовідносин. Але відносини щодо
розподілу існують і тоді, коли конкретний працівник через вік, хворобу
чи інвалідність тимчасово або постійно не може виконувати своїх
обов’язків.

Працівник, тимчасово втративши працездатність, матеріально
забезпечується за рахунок коштів державного соціального страхування
тільки за Наявності трудових правовідносин, що при цьому не
припиняються. Працівник лише замість заробітної плати забезпечується
допомогою, розмір якої визначається в залежності від заробітку, який він
одержував раніше.

На зміну трудовим правовідносинам постійно або на тривалий строк
приходять пенсійні правовідносини, які також виникають залежно від
трудової діяльності робітників і службовців.

Таким чином, поряд з трудовими в галузі суспільної організації праці
створюються відносини по працевлаштуванню, колективні правові відносини
і відносини по соціальному страхуванню і пенсійному забезпеченню
трудящих, які також відносяться до предмета регулювання трудового права
України. Всі ці відносини групуються навколо трудових відносин, які в
даній системі є головними.

Звідси ми визначаємо, що предметом трудового права України є суспільні
трудові відносини, які виникають із застосування робітниками і
службовцями здатності до праці в суспільному виробництві, відносини по
працевлаштуванню, колективні правові відносини і відносини по
матеріальному забезпеченню робітників та службовців в разі тимчасової
або постійної втрати працездатності.

Трудове право України встановлює порядок виникнення, зміни та припинення
трудових відносин робітників і службовців, міру їх праці і міру
винагороди за працю, правила внутрішнього трудового розпорядку
підприємств, установ і організацій, заохочення і дисциплінарні
стягнення, правила охорони праці, порядок розгляду трудових спорів і
укладення колективних договорів.

Система правовідносин адекватна предмету права за умови, що право
правильно відображає життя. Але це не означає, Що предметом права є самі
правовідносини, хоч би тому, що предмет права незалежний від правових
норм, а правовідносини як фактичні відносини, урегульовані правом,
проявляються лише внаслідок того, що існує право.

4. Метод правового регулювання трудових відносин

У визначенні галузі права важливе місце поряд з предметом належить
методу правового регулювання. Під методом слід розуміти спосіб,
спеціальний правовий процес, за допомогою якого право впливає на
суспільні відносини, встановлюються права і обов’язки, характер
взаємовідносин суб’єктів, правові засоби впливу в разі порушення прав і
обов’язків.

Зовнішньою формою права виступає правова норма, законодавство.
Нормотворча діяльність держави становить необхідну зв’язуючу ланку між
фактичними суспільними відносинами, умовами суспільного життя, з одного
боку, і правом, — з другого. Без волі держави не могли б з’явитися
правові норми або будь-які інші форми нормативних актів. Реальна
регулююча місія права по упорядкуванню найбільш важливих суспільних
відносин своєю логікою веде до пошуків у праві власних устоїв як
суспільного явища.

Для трудового права України метод визначається нормативним
регулюванням трудових відносин. За допомогою закріплення у відповідних
правових нормах правомочностей і юридичних обов’язків фіксуються три
первинних способи впливу на поведінку людей: дозвіл, наказ і заборона.
Разом з тим трудове право знає і такий спосіб, як рекомендація, який
використовується державними органами з метою надання можливості
власникам і уповноваженим ними органам самостійно вирішувати конкретні
питання з урахуванням побажань держави.

Дозвіл дає широку можливість сторонам самим встановлювати для себе
суб’єктивні права і брати обов’язки по виконанню певних трудових
повноважень. Держава дозволяє громадянам вступати в трудові відносини з
досягненням 16-річного віку, а з дозволу батьків і осіб, що їх
замінюють, як виняток, — навіть в разі досягнення 15 років. З метою
підготовки молоді до продуктивної праці допускається прийняття на роботу
учнів загальноосвітніх шкіл, професійних навчально-виховних і середніх
спеціальних навчальних закладів, які досягай 14-річного віку, у вільний
від навчання час для виконання роботи, яка не завдає шкоди здоров’ю і не
порушує процес навчання (ст. 188 Кодексу законів про працю України).
Сторонам дозволяється на свій розсуд встановлювати строк трудового
договору, передбачати неповну тривалість робочого часу, додаткові
підстави припинення трудового контракту тощо.

Наказ вміщує в собі імперативні засади, що є обов’язковими для обох
сторін трудових правовідносин. Вони спрямовані на створення здорових і
безпечних умов праці, регулювання праці жінок, неповнолітніх, осіб з
пониженою працездатністю, обмеження нічних та надурочних робіт та в
інших випадках, коли є потреба встановити конкретні вимоги, до яких
прагне держава в трудових відносинах. При імперативному способі
діяльність сторін не може суперечити положенням, що встановлені
державою.

Норми про заборону також носять імперативний характер. Забороняється
приймати неповнолітніх на певні види робіт, жінок — на підземні роботи,
звільняти вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до трьох років,
одиноких матерів при наявності дитини віком до 14 років або
дитини-інваліда, крім випадків повної ліквідації підприємства, установи,
організації (ст. 184 КЗпП).

Фактичні зв’язки між суб’єктами, коли їх відносини під впливом юридичних
норм набувають форми правових відносин, — лише одна структурна частина
предмета правового регулювання. Другу її частину створює те, що дія
методу правового регулювання не може бути обмежена лише впливом на
поведінку учасників правовідносин, бо юридичний метод поширюється перш
за все на суб’єктів права, які можуть і не вступати в правовідносини,
але від цього їх поведінка не буде виключена із сфери дії методу.

Зележно від способу впливу на поведінку людей можна визначити два методи
правового регулювання: державно-нормативний і колективно-договірний
(локальний).

Державно-нормативний метод виражається в тому, що держава розробляє і
приймає закони та інші форми нормативних актів, що спрямовані на
здійснення всієї системи державного управління суспільством. Всі
законодавчі акти, що приймаються як органами державної влади, так і
органами державного управління, є результатом державно-нормативного
методу регулювання.

Локальний метод правового регулювання проявляється переважно у формі
колективного договору, що вміщує основні положення з питань праці і
заробітної плати, робочого часу, часу відпочинку, охорони праці, що
розроблені власником або Уповноваженим ним органом і профспілковим
комітетом або іншим уповноваженим трудовим колективом органом в межах
наданих йому прав. Тому цей метод прийнято називати
колективно-договірним, хоч поряд з колективним договором можуть
прийматися й інші форми локальних актів: правила внутрішнього трудового
розпорядку, положення про преміювання, інструкції щодо охорони праці
тощо.

5. Функції трудового права України

Функція права — це напрям правового впливу на суспільні відносини, що
визначає службове призначення права в житті суспільства. В першу чергу
цей вплив спрямований на підвищення суспільного виробництва, зміцнення
економічних відносин, оскільки передумовою прискорення соціального
розвитку є самовіддана праця громадян України в усіх сферах
господарства.

Регулюючи трудову діяльність громадян трудове право активно впливає на
виробництво і тим самим виконує економічну, виробничу функцію. Саме
через трудові відносини реалізуються виробничі програми, створюються і
збільшуються народне агатство і фонди матеріального забезпечення
працюючих.

Соціальна функція трудового права проявляється у тому, що за її
допомогою формується особа працівника в напрямку, необхідному для
суспільства. Проявом розвитку особи працівника є його сумлінне ставлення
до праці, участь в справах трудового колективу та громадських
організаціях.

Соціальна функція трудового права є основною і характерною саме для цієї
галузі права. Тому в розвинутих промислових країнах досить часто замість
терміну «трудове право» вживається термін «соціальне право», що знайшло
відображення і в юридичній літературі. Так, наприкінці 1975 р. в
Федеративній Республіці Німеччини оголошено про створення Соціального
кодексу ФРН, завданням якого визначено «здійснення соціальної
справедливості і соціальної безпеки, включаючи соціальну і виховну
допомогу»1.

До соціальної функції трудового права тісно примикає ідеологічна
(виховна) функція, яка має загальну соціальну спрямованість на
справедливе регулювання трудових відносин і виховання свідомості цієї
справедливості. Провідне становище людини у виробництві визначають його
розумові здібності, хоч і фізичні здібності є важливим компонентом
робочої сили. Саме завдяки мисленню, свідомості, своїм розумовим
здібностям людина відіграє активну роль в суспільному виробництві.

Норми трудового права містять правила належної поведінці працівника в
процесі спільної праці. Завдяки цим нормам у працюючих формується певна
правосвідомість. Разом з тим дані норми містять й певні негативні
наслідки, примус до тих, хто ці правила порушує.

6. Система трудового права України

Система галузі права взагалі — це об’єктивно обумовлене об’єднання
взаємопов’язаних, внутрішньо погоджених правових норм, розподілених по
різним структурним підрозділам. Система трудового права України
становить структуру взаємозв’язаних норм, що регулюють відокремлену
сферу суспільних відносин — трудові відносини. Ця сукупність норм
переважно встановлюється державою у загальному порядку з метою
врегулювання всіх відносин, що виникають із застосуванням праці в
суспільному житті. В свою чергу це визначає численність правових норм,
необхідність їх об’єднування в певні групи, створює певну систему
правових норм.

Усвідомлення цієї системи сприяє правильному вивченню права, подальшому
удосконаленню законодавства, дозволяє правильно застосовувати ці норми
на практиці.

Трудове право України поділяється на дві частини: загальну і особливу.
До загальної частини відносяться норми, що є єдиними для всіх трудових
відносин, визначають принципи правового регулювання, джерела трудового
права України, класифікують суб’єктів трудового права, визначають
правове становище професійних спілок і трудових колективів, поняття,
порядок підготовки та укладення колективних договорів, класифікують
правові відносини, що виникають із застосування праці, визначають
поняття працевлаштування і його правові форми.

Особливу частину складають норми, що регулюють певні елементи трудових
відносин, порядок виникнення, зміни та припинення трудових відносин,
тривалість праці та відпочинку, види оплати праці, порядок і строки
виплати заробітної плати, питання внутрішнього трудового розпорядку,
дисциплінарної і матеріальної відповідальності працівників, визначають
здорові

Кодекс Законів про Працю України.

ЗУ “Про колективні договори та угоди”.

ЗУ “Про підприємства”.

ЗУ “Про власність”.

ЗУ “Про охорону праці”.

ЗУ “Про оплату праці”.

ЗУ “Про державну службу”.

ЗУ “Про господарські товариства”.

ЗУ “Про зовнішньоекономічну діяльність”.

ЗУ “Про зайнятість населення”.

ЗУ “Про порядок розгляду колективних трудових спорів”.

Постанова КМУ “Про затвердження Правил відшкодування власником
підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом шкоди,
заподіяної працівникові і ушкодженням здоров’я, пов’язаним з виконанням
трудових обов’язків”.

В.І. Прокопенко. Трудове право. Курс лекцій. Х.-1996.

ПРЕДМЕТ, МЕТОД, СИСТЕМА ТРУДОВОГО ПРАВА

1. Власність національних багатств України як основа суспільної
організації праці

2. Поняття трудового права України як галузі права. Місце трудового
права в системі права України

3. Суспільні відносини, що становлять предмет регулювання трудового
права України

4. Метод правового регулювання трудових відносин

5. Функції трудового права України

6. Система трудового права України

1. Власність національних багатств України як основа суспільної
організації праці

Виробництво нових товарів у більшості випадків розглядається як
юридичний факт, що викликає виникнення відносин власності. Усі дозволені
власнику дії закон зводить до трьох основних загальних понять:
володіння, розпорядження та користування. Під цими правовими категоріями
приховані певні економічні відносини.

Зокрема, п. 1 ст. 2 Закону України «Про власність», прийнятого Верховною
Радою України 7 лютого 1991 р. визначає право власності як урегульовані
законом суспільні відносини по володінню, користуванню та розпорядженню
майном. При цьому саме власник на свій розсуд володіє, користується і
розпоряджається належним йому майном.

Володіння в економічному розумінні є існуючою в суспільстві системою
розподілу засобів виробництва і засобів споживання, відносин між людьми
в суспільстві по розподілу цих засобів і предметів. Право ж володіння
становить надане законом для певної особи правомочність утримувати майно
у себе і безперешкодно впливати на нього. При цьому не допускається
фактичний вплив на це майно інших осіб.

Розпорядження становить собою економічне поняття управління майном.
Право ж розпорядження є правомочністю змінювати або припиняти
правовідносини власності в цілому або в будь-якому з його елементів.
Розпорядженням можна вважати будь-яку дію, спрямовану на змінення або
припинення права власності в цілому або будь-якої її правомочності.
Можливість вчинення таких дій забезпечується законом, що визначає зміст
права власності.

На відміну від володіння, яке відображує одну з сторін власності —
статику, розпорядження здійснюється як у процесі виробництва, так і при
розподілі та обміні, тому виражає другу сторону власності — її динаміку.

Користування в економічному розумінні означає процес виробництва,
застосування праці, при якій здійснюється використання засобів
виробництва. Право користування означає застосування праці до майна,
одержання товарів та прибутку, задоволення за допомогою речей різних
матеріальних і культурних потреб.

Статичний стан власності створює передумову організації і застосування
праці, обумовлює виробництво певного виду і певного роду матеріальних
благ. Динамічний же стан власності створюється безпосередньою працею
виробників. Предмети праці і матеріальні блага при застосуванні праці
споживаються, але споживаються з тим, щоб створити нові товари і
матеріальні цінності в значно більшій кількості або кращої якості, що
викликає збільшення і зміцнення власності.

Сукупність повноважень (володіння, розпорядження та користування), що
належать власнику, створює суб’єктивне право власності, інститути якого
відносяться до різних галузей права. Саме завдяки власності при
застосуванні праці створюються суспільні трудові відносини. Природа
поєднання здатності до праці громадянина із засобами виробництва
визначає ставлення працівника до трудового процесу і його зацікавленість
у наслідках як своєї роботи, так і роботи всього підприємства чи
організації.

Важливе значення для права власності на засоби виробництва мають також
закони України від 27 березня 1991 р. «Про підприємства в Україні», від
7 лютого 1991 р. «Про підприємництво», від 4 березня 1992 р. «Про
приватизацію майна державних підприємств», від 6 березня 1992 р. «Про
приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)».

Для свого здійснення праця має бути належним чином організованою і
керованою. Закономірністю розвитку управління виробництвом є залежність
форм управління від форм власності, яка може бути охарактеризована як
закономірність відповідності форм управління формам власності. При цьому
форми власності визначають соціальний характер і межі управління
виробництвом.

Форма власності, на підставі якої виникають трудові відносини, знаходить
свій прояв у змісті правових норм, впливає на характер правових
відносин.

2. Поняття трудового права України як галузі права. Місце трудового
права в системі права України

Історично трудове право становить собою результат боротьби робітничого
класу за свої економічні і соціальні права. Усвідомивши себе як
революційну силу і вступивши в організовану боротьбу за свої права,
робітничий клас прагнув зайняти певні позиції в економіці. Це, в свою
чергу, забезпечувало радикальну перебудову всіх суспільних відносин.

Саме боротьба трудящих за свої права створює дві тенденції правового
регулювання праці:

1) тенденцію поступок, проведення під тиском вимог трудящих часткових
реформ. Правові норми, що відображають цю тенденцію, створюють
«соціальне законодавство», за максимальне розширення і точне дотримання
якого ведуть боротьбу ліві партії та професійні спілки;

2) тенденцію насильства, відмову держави від будь-яких поступків,
заперечення необхідності проведення реформ. Норми, що відображають цю
тенденцію, одержали назву «антиробітниче законодавство». Воно має
відкриту антидемократичну спрямованість на скасування раніше проведених
поступок.

Соціальний і антиробітничий види законодавства не становлять різних
категорій правових норм, а є двома методами, двома лініями в правовому
регулюванні праці. Досить часто норми права, що мають антиробітничий і
соціальний характер, тісно переплітаються між собою і вміщуються в
одному і тому ж законодавчому акті. Від співвідношення полярних сил в
країні залежить, який з цих видів законодавства переважає.

Формування капіталістичного ладу і його зміцнення в усіх країнах
проходило майже однаково. Держава, звільнивши працівника від
кріпосницької залежності, одночасно звільнила його і від засобів
виробництва, внаслідок чого створилась вільна робоча сила. Крім того,
виникло правове становище, при якому працівник змушений був, але
«вільно» і «за своїм розсудом», продавати власнику засобів виробництва
єдиний належний йому товар — робочу силу.

У цих умовах трудові відносини регулювались лише за допомогою цивільного
права, нормами, що відносились до свободи умов і рівності сторін.
Договір найму, або, як його називав законодавець, — договір про найом
послуг (ст, 1779 Кодексу Наполеона), розглядався як звичайна
цивільно-правова угода, предметом якої виступав особливий товар — робоча
сила.

Далі цей Кодекс встановлював, що найом послуг дозволяється лише на
певний строк, що є простим нагадуванням усунення підданства (ст. 1780),
і що в разі виникнення спору зі слугою перевага в показаннях надається
хазяїнові (ст. 1781).

Спочатку система норм, які були прийняті державою для регулювання
трудових відносин, спрямовувалась на регулювання праці фабричних
робітників, у першу чергу жінок і дітей. Тому ці норми одержали назву
«фабричне законодавство». Пізніше почав застосовуватись термін
«промислове законодавство», хоч приписи цих норм охоплювали значно
більше відносин, ніж регулювання трудових відносин робітників у
промисловості. В 20-х роках XX ст. Джордж Шелл застосував термін
«робітниче право», термін більш широкий, тому що він охоплював працю не
тільки робітників, а й людей розумової праці.

В XX ст. значного поширення набуває термін «соціальне право», що
пов’язувалось з проблемою «економічно слабких громадян». До нього
спочатку відносилось законодавство про соціальне страхування та
забезпечення. Поступово це законодавство поширилося й на інші категорії
громадян, економічне становище яких наближалось до становища робітників,
почало охоплювати всю сукупність правових норм, що регулюють трудові
відносини в суспільному виробництві.

Найбільш повно сутність цієї галузі права відображає термін «трудове
право», що закріпився за роки радянської влади. Трудове право регулює
використання особою своєї здатності до праці, незалежно від того, в якій
галузі господарства ця особа погодилася виконувати роботу і саме яку
роботу: службовця чи робітника (за термінологією законодавства
розвинутих країн — «білі» та «сині комірці»). Термін «трудове право»
виявився досить вдалим, бо в ньому відбивається його зміст — регулювання
праці.

Змістом цього регулювання є сукупність реальних витрат працівником при
виконанні ним трудової функції розумової та фізичної енергії, які
створюють спрямований до певної мети виробничий процес.

Трудова функція, що виконується тим чи іншим працівником, відображає
конкретний зміст його праці. Вона поділяє працю на фізичну і розумову.
Якщо у виробничому процесі працівник бере участь як його матеріальний
компонент, в разі відсутності якого процес обривається, то така праця за
своїм змістом є фізичною, а працівник — робітником («синій комірець»).

Якщо ж функція працівника зводиться до того, щоб створювати, проектувати
сам виробничий процес або цикл, налагоджувати і настроювати систему
машин, здійснювати контроль за процесом виробництва, що завершується без
його безпосередньої участі, то такий працівник зайнятий розумовою працею
і є службовцем («білий комірець»).

Об’єктивно існуючі відмінності в змісті праці знаходять своє
відображення в нормах трудового права, що регламентують тарифікацію
робіт і професій робітників, посадові обов’язки відповідних категорій
службовців та кваліфікаційні вимоги, що до них ставляться. Цим право
певною мірою консервує існуючий зміст праці, яка ще довго залишатиметься
фізичною або розумовою.

Тому слід визнати передчасною відмову законодавця від термінів
«робітник» і «службовець» та заміною їх на термін «працівник», що
здійснено Законом України від 20 березня 1991 р. «Про внесення змін і
доповнень до Кодексу законів про працю України при переході республіки
до ринкової економіки». Терміни «робітник» і «службовець» більш повно
визначають зміст праці цієї категорії працюючих.

Разом з тим ці терміни не охоплюють зміст розумової праці тих, хто
працює в установах державної влади і управління. Це державні службовці,
правове становище яких визначено Законом України від 16 грудня 1993 р.
«Про державну службу». Відповідно до ст. 1 цього Закону державною
службою визнається професійна діяльність осіб, які займають посади в
державних органах та їх апараті щодо практичного виконання завдань та
функцій держави.

Для державних службовців Законом встановлено 7 категорій посад і 15
рангів відповідно до посади, рівня кваліфікації тощо, тобто фактично
визначено чини. Тому це — чиновники, і саме цей термін повинен
застосовуватись при визначенні праці цієї категорії працюючих. Саме
характер праці цих категорій працівників визначає соціально-економічний
аспект місця і ролі працівника в суспільстві.

Трудове право тісно пов’язане з Іншими галузями права. Як трудові
відносини, що становлять частину життя суспільства, не можуть бути
відірвані від цього суспільства, так і трудове право, що регулює ці
відносини, не може бути відірване від тієї системи галузей права, що
регулюють інші відносини суспільства.

3. Суспільні відносини, що становлять предмет регулювання трудового
права України

До предмета права входить не вся система суспільних відносин. Оскільки
право пов’язане з волею, то до предмета права входять лише ті суспільні
відносини, що носять вольовий характер. Цей характер предмета права
обумовлений тим, що природа, взята поза зв’язком з людиною, не може
самостійно стати предметом уваги законодавця.

Характерною особливістю права є те, що воно відображає тільки сучасні
суспільні відносини. Не може регулюватись минуле, бо воно є незворотним.
Те ж саме можна сказати й про майбутнє. Його можна передбачити, уявити,
але не урегулювати.

Реалізуючи конституційне право на працю, громадяни України мають
можливість вступати в різні суспільні відносини щодо застосування своєї
здатності до праці. Обгрунтованість такої системи правового регулювання
різними галузями права відносин по участі в праці була в свій час
піддана сумніву деякими вченими, які висловились за розширення предмета
трудового права шляхом включення до нього відносин по участі в праці
колгоспників. Була зроблена пропозиція про віднесення до предмета
трудового права всіх правовідносин, основним змістом яких є суспільні
відносини по праці.

. з працею. В період переходу України до ринкових відносин значною
мірою поширилися відносини по працевлаштуванню, які передують трудовим
відносинам. Таке передування не є обов’язковим, оскільки трудові
відносини можуть виникнути і з безпосереднього волевиявлення сторін про
укладення трудового договору про працю як робітника, так і службовця.

В рамках трудових відносин працівник вступає у відносини з іншими
працівниками, які працюють поряд. Створюються трудові колективи, трудящі
об’єднуються в професійні спілки, що в інтересах працюючих вступають у
відносини з власниками підприємств, установ, організацій або
уповноваженими ними органами. Виникають колективні правові відносини,
які є похідними від трудових відносин. Такі відносини створюються за
участю робітників і службовців в управлінні виробництвом, при
встановленні умов праці, застосуванні цих умов і законодавства про
працю.

Виробництво матеріальних благ викликає виникнення відносин щодо їх
розподілу. Такий розподіл, коли він здійснюється у формі заробітної
плати, є елементом змісту трудових правовідносин. Але відносини щодо
розподілу існують і тоді, коли конкретний працівник через вік, хворобу
чи інвалідність тимчасово або постійно не може виконувати своїх
обов’язків.

Працівник, тимчасово втративши працездатність, матеріально
забезпечується за рахунок коштів державного соціального страхування
тільки за Наявності трудових правовідносин, що при цьому не
припиняються. Працівник лише замість заробітної плати забезпечується
допомогою, розмір якої визначається в залежності від заробітку, який він
одержував раніше.

На зміну трудовим правовідносинам постійно або на тривалий строк
приходять пенсійні правовідносини, які також виникають залежно від
трудової діяльності робітників і службовців.

Таким чином, поряд з трудовими в галузі суспільної організації праці
створюються відносини по працевлаштуванню, колективні правові відносини
і відносини по соціальному страхуванню і пенсійному забезпеченню
трудящих, які також відносяться до предмета регулювання трудового права
України. Всі ці відносини групуються навколо трудових відносин, які в
даній системі є головними.

Звідси ми визначаємо, що предметом трудового права України є суспільні
трудові відносини, які виникають із застосування робітниками і
службовцями здатності до праці в суспільному виробництві, відносини по
працевлаштуванню, колективні правові відносини і відносини по
матеріальному забезпеченню робітників та службовців в разі тимчасової
або постійної втрати працездатності.

Трудове право України встановлює порядок виникнення, зміни та припинення
трудових відносин робітників і службовців, міру їх праці і міру
винагороди за працю, правила внутрішнього трудового розпорядку
підприємств, установ і організацій, заохочення і дисциплінарні
стягнення, правила охорони праці, порядок розгляду трудових спорів і
укладення колективних договорів.

Система правовідносин адекватна предмету права за умови, що право
правильно відображає життя. Але це не означає, Що предметом права є самі
правовідносини, хоч би тому, що предмет права незалежний від правових
норм, а правовідносини як фактичні відносини, урегульовані правом,
проявляються лише внаслідок того, що існує право.

4. Метод правового регулювання трудових відносин

У визначенні галузі права важливе місце поряд з предметом належить
методу правового регулювання. Під методом слід розуміти спосіб,
спеціальний правовий процес, за допомогою якого право впливає на
суспільні відносини, встановлюються права і обов’язки, характер
взаємовідносин суб’єктів, правові засоби впливу в разі порушення прав і
обов’язків.

Зовнішньою формою права виступає правова норма, законодавство.
Нормотворча діяльність держави становить необхідну зв’язуючу ланку між
фактичними суспільними відносинами, умовами суспільного життя, з одного
боку, і правом, — з другого. Без волі держави не могли б з’явитися
правові норми або будь-які інші форми нормативних актів. Реальна
регулююча місія права по упорядкуванню найбільш важливих суспільних
відносин своєю логікою веде до пошуків у праві власних устоїв як
суспільного явища.

Для трудового права України метод визначається нормативним
регулюванням трудових відносин. За допомогою закріплення у відповідних
правових нормах правомочностей і юридичних обов’язків фіксуються три
первинних способи впливу на поведінку людей: дозвіл, наказ і заборона.
Разом з тим трудове право знає і такий спосіб, як рекомендація, який
використовується державними органами з метою надання можливості
власникам і уповноваженим ними органам самостійно вирішувати конкретні
питання з урахуванням побажань держави.

Дозвіл дає широку можливість сторонам самим встановлювати для себе
суб’єктивні права і брати обов’язки по виконанню певних трудових
повноважень. Держава дозволяє громадянам вступати в трудові відносини з
досягненням 16-річного віку, а з дозволу батьків і осіб, що їх
замінюють, як виняток, — навіть в разі досягнення 15 років. З метою
підготовки молоді до продуктивної праці допускається прийняття на роботу
учнів загальноосвітніх шкіл, професійних навчально-виховних і середніх
спеціальних навчальних закладів, які досягай 14-річного віку, у вільний
від навчання час для виконання роботи, яка не завдає шкоди здоров’ю і не
порушує процес навчання (ст. 188 Кодексу законів про працю України).
Сторонам дозволяється на свій розсуд встановлювати строк трудового
договору, передбачати неповну тривалість робочого часу, додаткові
підстави припинення трудового контракту тощо.

Наказ вміщує в собі імперативні засади, що є обов’язковими для обох
сторін трудових правовідносин. Вони спрямовані на створення здорових і
безпечних умов праці, регулювання праці жінок, неповнолітніх, осіб з
пониженою працездатністю, обмеження нічних та надурочних робіт та в
інших випадках, коли є потреба встановити конкретні вимоги, до яких
прагне держава в трудових відносинах. При імперативному способі
діяльність сторін не може суперечити положенням, що встановлені
державою.

Норми про заборону також носять імперативний характер. Забороняється
приймати неповнолітніх на певні види робіт, жінок — на підземні роботи,
звільняти вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до трьох років,
одиноких матерів при наявності дитини віком до 14 років або
дитини-інваліда, крім випадків повної ліквідації підприємства, установи,
організації (ст. 184 КЗпП).

Фактичні зв’язки між суб’єктами, коли їх відносини під впливом юридичних
норм набувають форми правових відносин, — лише одна структурна частина
предмета правового регулювання. Другу її частину створює те, що дія
методу правового регулювання не може бути обмежена лише впливом на
поведінку учасників правовідносин, бо юридичний метод поширюється перш
за все на суб’єктів права, які можуть і не вступати в правовідносини,
але від цього їх поведінка не буде виключена із сфери дії методу.

Зележно від способу впливу на поведінку людей можна визначити два методи
правового регулювання: державно-нормативний і колективно-договірний
(локальний).

Державно-нормативний метод виражається в тому, що держава розробляє і
приймає закони та інші форми нормативних актів, що спрямовані на
здійснення всієї системи державного управління суспільством. Всі
законодавчі акти, що приймаються як органами державної влади, так і
органами державного управління, є результатом державно-нормативного
методу регулювання.

Локальний метод правового регулювання проявляється переважно у формі
колективного договору, що вміщує основні положення з питань праці і
заробітної плати, робочого часу, часу відпочинку, охорони праці, що
розроблені власником або Уповноваженим ним органом і профспілковим
комітетом або іншим уповноваженим трудовим колективом органом в межах
наданих йому прав. Тому цей метод прийнято називати
колективно-договірним, хоч поряд з колективним договором можуть
прийматися й інші форми локальних актів: правила внутрішнього трудового
розпорядку, положення про преміювання, інструкції щодо охорони праці
тощо.

5. Функції трудового права України

Функція права — це напрям правового впливу на суспільні відносини, що
визначає службове призначення права в житті суспільства. В першу чергу
цей вплив спрямований на підвищення суспільного виробництва, зміцнення
економічних відносин, оскільки передумовою прискорення соціального
розвитку є самовіддана праця громадян України в усіх сферах
господарства.

Регулюючи трудову діяльність громадян трудове право активно впливає на
виробництво і тим самим виконує економічну, виробничу функцію. Саме
через трудові відносини реалізуються виробничі програми, створюються і
збільшуються народне агатство і фонди матеріального забезпечення
працюючих.

Соціальна функція трудового права проявляється у тому, що за її
допомогою формується особа працівника в напрямку, необхідному для
суспільства. Проявом розвитку особи працівника є його сумлінне ставлення
до праці, участь в справах трудового колективу та громадських
організаціях.

Соціальна функція трудового права є основною і характерною саме для цієї
галузі права. Тому в розвинутих промислових країнах досить часто замість
терміну «трудове право» вживається термін «соціальне право», що знайшло
відображення і в юридичній літературі. Так, наприкінці 1975 р. в
Федеративній Республіці Німеччини оголошено про створення Соціального
кодексу ФРН, завданням якого визначено «здійснення соціальної
справедливості і соціальної безпеки, включаючи соціальну і виховну
допомогу»1.

До соціальної функції трудового права тісно примикає ідеологічна
(виховна) функція, яка має загальну соціальну спрямованість на
справедливе регулювання трудових відносин і виховання свідомості цієї
справедливості. Провідне становище людини у виробництві визначають його
розумові здібності, хоч і фізичні здібності є важливим компонентом
робочої сили. Саме завдяки мисленню, свідомості, своїм розумовим
здібностям людина відіграє активну роль в суспільному виробництві.

Норми трудового права містять правила належної поведінці працівника в
процесі спільної праці. Завдяки цим нормам у працюючих формується певна
правосвідомість. Разом з тим дані норми містять й певні негативні
наслідки, примус до тих, хто ці правила порушує.

6. Система трудового права України

Система галузі права взагалі — це об’єктивно обумовлене об’єднання
взаємопов’язаних, внутрішньо погоджених правових норм, розподілених по
різним структурним підрозділам. Система трудового права України
становить структуру взаємозв’язаних норм, що регулюють відокремлену
сферу суспільних відносин — трудові відносини. Ця сукупність норм
переважно встановлюється державою у загальному порядку з метою
врегулювання всіх відносин, що виникають із застосуванням праці в
суспільному житті. В свою чергу це визначає численність правових норм,
необхідність їх об’єднування в певні групи, створює певну систему
правових норм.

Усвідомлення цієї системи сприяє правильному вивченню права, подальшому
удосконаленню законодавства, дозволяє правильно застосовувати ці норми
на практиці.

Трудове право України поділяється на дві частини: загальну і особливу.
До загальної частини відносяться норми, що є єдиними для всіх трудових
відносин, визначають принципи правового регулювання, джерела трудового
права України, класифікують суб’єктів трудового права, визначають
правове становище професійних спілок і трудових колективів, поняття,
порядок підготовки та укладення колективних договорів, класифікують
правові відносини, що виникають із застосування праці, визначають
поняття працевлаштування і його правові форми.

Особливу частину складають норми, що регулюють певні елементи трудових
відносин, порядок виникнення, зміни та припинення трудових відносин,
тривалість праці та відпочинку, види оплати праці, порядок і строки
виплати заробітної плати, питання внутрішнього трудового розпорядку,
дисциплінарної і матеріальної відповідальності працівників, визначають
здорові

1. Конституція України.

2. Кодекс Законів про Працю України.

3. ЗУ “Про колективні договори та угоди”.

4. ЗУ “Про підприємства”.

5. ЗУ “Про власність”.

6. ЗУ “Про охорону праці”.

7. ЗУ “Про оплату праці”.

8. ЗУ “Про державну службу”.

9. ЗУ “Про господарські товариства”.

10. ЗУ “Про зовнішньоекономічну діяльність”.

11. ЗУ “Про зайнятість населення”.

12. ЗУ “Про порядок розгляду колективних трудових спорів”.

13. Постанова КМУ “Про затвердження Правил відшкодування власником
підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом шкоди,
заподіяної працівникові і ушкодженням здоров”я, пов”язаним з виконанням
трудових обов”язків”.

14. В.І. Прокопенко. Трудове право. Курс лекцій. Х.-1996.